Низько схилилась калина, ніби молиться Богу,
Вітер за нами несе чи то пісню, чи то тугу…
Мамо, не треба, — не йдіть нас виглядати на дорогу,
Ой, ще не скоро нам коників пасти коло Бугу.
Чути нам, чути, як рідний голос нас додому кличе;
Видно нам, видно біду, що наступає від Любліна.
Мамо, ми мусим бути тут, бо ми стрільці святої Січі;
Мамо, не майте нам за зле, бо тут так само — Україна.
Хмарами круки злітаються з Поділля і з Полісся,
З Білої Церкви удосвіта на Фастів виступаєм.
Доля на долю, як шабля на шаблю, піднялися;
Хлопці, до бою! — ми свій полк докупи в небі позбираєм…
Мало нас, мало, нас замало, аби край оборонити —
Тільки й надії — на шаблю, на серце і на Бога…
В Києві дзвони мовчать, бо нема об чім дзвонити —
Нашої віри нема, а чужа їм не підмога.
Низько схилилась калина, ніби молиться Богу,
Вітер за нами несе чи то пісню, чи то тугу…
Мамо, не плачте, не йдіть нас виглядати на дорогу —
Ой, ще не скоро нам коників пасти коло Бугу!.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑