Я їхав в село Бідненьке за репетитора до панка Коростенка і, як подоба кожному репетиторові, їхав на драбинчастому возику, запряженому якоюсь гострозадою й гостроголовою конячинкою з коротенькими, лахматими ніжками й великим черевом, що робило її дуже схожою на мишу.
Мало накочена дорога була труська, сонце палило, як з печі, а я на своєму возику, як карась на сковороді, смажився, обливався потом, вертівся, хапався за боки й проклинав і возика, й себе, й того чорта, який надав мені їхати до якогось там пана вчити паненя; і не хотів я вже ні пана з його рекомендованим мені демократизмом, українством, лібералізмом, ні заробітку, ні сільського покою, ні всього того, що спокусило мене їхати до його й терпіти муки їзди на драбинчастих возах. Але конячинка тим часом тюпала собі, й години через чотири ми вже були в Бідненькому.
Була неділя. Коло одної хати на вулиці й на подвір'ї стояла, сиділа й навіть лежала ціла юрба дядьків, жінок, парубків, дівчат, дітей. Всі були червоні, спітнілі, у деяких лікті були перев'язані хустками. Вони всі разом кричали, обнімались, сміялись, співали; якась стара баба, високо піднявши спідницю, заносисто танцювала, а круг неї реготали й грали на губах. На самій дорозі стояв розпатланий дядько: широко розставивши руки, наче граючи в «куці-баби», він раптом робив кілька хистких ступнів у один бік і зупинявся; потім, схиливши, як бик, голову, немов роздумуючи і щось бурмочучи, він кидався в другий бік і знову зупинявся хитаючись.
На воротях стирчало гілля, обвішане червоними стьожками й перев'язане хусткою.
— Свадьбу грають, — суворо сказав, неначе одрубав, мій возниця й, обминувши розпатланого дядька, хльоснув по конячинці.
— Стій!. Стій!. — вмить вчулось за нами.
Ми озирнулись. За возом біг якийсь дядько в шапці з перев'язаною рушником рукою, з пляшкою й чаркою в руках і кричав щось.
Возниця припинив трохи конячинку.
— До. до пана. нашого. їд. їдете? — хакаючи, підбіг до воза дядько.
— До пана. Вчителя ось. везу. А що? — незадоволено буркнув возниця.
— А-а!. — протягнув дядько, дивлячись на мене мутними очима й дихаючи горілкою. — Вчителя?. До панича?. Так. вєрно! На дохтура, стало бить? Упо. употребительно! Но тольки за польтіник не підем. Так панові й расположіть. Забастовка!. Депутація, одним словом!. Значить, польная депутація. і нікаких. Руб давай, і. квит! Вєрно я говорю? Кирило, вєрно я говорю?
— Вєрно, вєрно. Ho! — шарпнув віжками Кирило.
Дядько ще біг за нами й щось старався вияснить, але хутко одстав, і ми, повернувши за ріг, опинились на вулиці, що впиралась в панський будинок з тополями й терасою; а через кілька хвилин в'їжджали в ворота економії.
На подвір'ї було безлюдно й тихо, тільки коло загону стояли дві робітничі постаті й, спершись ліктями на тин, лузали насіння. Вони не ворухнулись. Зате з-під амбара вихопилась якась сіренька собака з обгризеними вухами й, одривисто гавкаючи, наче хапаючи на льоту мух, побігла за нами. Біжучи поруч з возом, вона без всякої злості дивилась поперед себе й, наче виконуючи обов'язок, голосно й серйозно гавкала. Часом вона зупинялась, сідала й, поспішно почухавши задньою ногою коло вуха, знов наганяла нас і знов з діловитим видом гавкала.
У вікнах горниць замиготіли якісь обличчя, але на ґанку ніхто не з'являвся; тільки з вікна кухні випнулась червона товста пика в білім колпаці й, обережно почухавши кінчиком здоровенного ножа брову, пильно подивилась на нас і сховалась.
Ми зупинились. Собачка теж зупинилась, замовкла й стояла коло воза, так же, мабуть, не знаючи, що далі робити, як і ми.
Почекавши трохи, я зліз із воза, розплатився з дядьком і, взявши свого чемоданчика, пішов до ґанку. Як тільки я ступив на східці, двері самі раптом одчинились передо мною. Я зупинився, чекаючи, що хтось вийде, але не було нікого. Я зазирнув у двері: в маленьких сінях було порожньо, а проти цих дверей були другі двері, мабуть, в більші сіни. Я здвигнув плечима й пішов далі. Але не встиг зробити кілька ступнів, як і ті двері також одчинились, мов од вітру, і я справді побачив великі сіни з кілочками для одежі, одежу, калоші, капелюхи і т.ін. Коло дверей же знов нікого не було.
«Що за чортовиння», — подумав я, озираючись на всі боки.
Але в сей мент одчинились бокові двері, й з них поспішно вийшов товстенький, коротенький добродій у білім літнім костюмі з чорненькими смужками, з англійськими баками й червоними бритими губами. Лукаво сміючись, він підійшов до мене і, простягаючи руку, дзвінким тенорком заговорив:
— Репетитор наш?. Дуже приємно, дуже приємно! Мій Василько вже просто напосівся на мене: «Де мій репетитор?.» А що? Двері вас здивували?
— Еге. Я не розумію. Наче духом святим. — пробурмотів я.
— Ах-ах-ах! — засміявся він дуже задоволене. Потім раптом зробив серйозне лице й, ніжно взявши мене за лікоть, промовив: — Дуже приємно, дуже приємно. Я вас зараз у вашу кімнату. Ви, мабуть, дуже втомились? Ну, розуміється. Свій чемодан ви можете. Грегуар. Ха-ха-ха! Так вас здивували двері? «Святим духом»? Грегуар!
Звідкись хутко виплила постать у лакейському потертому фраці, з жовтою лисиною, тоненькими губами й тужливим виразом кістлявого бритого лиця.
— Вот чемодан господина учителя. Однеси до їх в комнату. А це, бачите. Осторожно, Грегуар, осторожно. Це, бачите, у мене автоматичні двері. Одчиняються машинним робом. Одчиняються й зачиняються. У мене все машинним робом, вся економія на раціональних печатках ведеться. А це ваша кімната. Туди, Грегуар, постав у куток. А вода в умивальнику є?. Все машинним робом. L? Ну, можеш йти. Підожди! Нічого. гм!. Нічого з села не чуть?
— Нічого. — коротко промовив Гаврило, схиливши трошки голову набік.
— Ну, йди. Підожди! В випадку чого-небудь. дать мені звістку!
— Харашо. — зітхнув Гаврило й тихо висунувся з кімнати, ніжно причинивши двері.
— Да, да. У мене все на раціональних початках. Треба культуритись, пора вигонить азію. У мене прислуги в домі четверо, а в мого діда було її тридцять четверо. Ми, люди нової формації, повинні більше мозком своїм працювати, а не найнятими руками. Мозок дає машину, а машина.
Він зразу змовк і, хутко підійшовши до вікна, став дивитись у сад, де ходив якийсь дядько.
Я був голодний, і хотілось остатись самому; хотілось вмитись, роздягтись і хоч трохи спочити від драбинчастого возика. Але Коростенко, видно, й не думав покидати мене. і я вже з неприязню дивився на товсту його шию, на англійські бакенбарди й розчісану надвоє, як у лакеїв, голову.
— Да-а, — одходячи від вікна, глянув він на мене ласкавими, хитро-розумними очима. — Ми, малороси-європейці, скажемо нове слово старій нашій неньці Україні! Правда? Да, да! Що таке, здається, автоматичні двері? Ні. нісенітниця! А тим часом не треба ні лакеїв, ні «на чай», не треба лишньої трати енергії. Да! Надушив кнопку — і єсть! і головним способом просто. Ви подивіться!
і він хутко пішов у сіни, озираючись на ходу й киваючи мені головою. Я мусив скорчити зацікавлену фізіономію і йти за ним.
Механізм справді був простий, зручний, корисний. Але моя похвала розохотила його, і він, схопивши з вішалки м'якого білого бриля й пораявши мені зробити те ж саме, жваво балакаючи й держачи мне за лікоть, повів показати «ще не те»! Він повів мене спершу в кухню, де показав якусь машину, що сама місила й робила паляниці; потім повів у другу кухню, де якась машина теж щось сама робила. Тут дуже смачно пахло огірками й житнім хлібом. Од цих пахощів мені так схотілось їсти, що я став часто позіхать і, щоб не образити його, мусив ковтати зівки. Далі він повів мене в якийсь льох, потім в конюшню, далі в загін, в амбар, на тік, за тік, показував, лазив на якісь горища, дря-павсь на драбини й живо, задоволене й гарно балакав. Балакав він мовою якоюсь кумедною, книжною, скорше російською, перекладаючи тільки московські слова на українські. Але я майже нічого не чув і дедалі то все більш і більш втрачав надію колись скінчити огляд цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів, водокачок, молотилок, маслобоєнь, собачих будок. В очах мені стояли колеса, паси, проводи, в вухах тільки й чулось: «регулятор», «сто кінських сил», «500 кінських сил»; в голові стукало, в животі, здавалось, усе висохло, кишки позлипались, і в грудях було порожньо й важко.
«Ну-ну! — злісно думав я, ходячи за ним. — Це попав!»
— А ось гляньте! — зупиняючись і балансуючи в своїм білім костюмі на якомусь здоровенному дишлі, показував він мені щось залізне й блискуче. — Стоїть всього сто двадцять рублів, а за кілька років збереже на тисячу двадцять рублів чоловічої енергії. Да!
Я «гмукав», здивовано й глибокодумно вертів головою й з нудьгою думав, чи ще багато в його зосталось показувать збереженої «чоловічої» енергії. Нарешті, щоб якось звести розмову на інше, я спитав його, йдучи подвір'ям:
— А що це у вас робочих не видно?. Він зупинився, комічно розставив руки й з добродушною посмішкою сказав:
— Бастують. Страйкують!
— Он як?!
— Да, да!. Граждани! Що зробиш?. Давай і нам горниць, не хочемо жить в бараках. Булки давай, чай, котлети. Цілком нормальна річ, — поспішно й серйозно перебив він себе. — Дух часу. Законні требовання. Законні.
Я згадав, що бараки, які ми оглядали, були темні, брудні, вогкі, низькі, й про себе згодився з ним, що требовання дійсно законні. До нас підбігла знайома вже мені собачка й, б'ючи себе хвостом по задніх лапах, звиваючись і крутячи на всі боки головою, мов прохаючи у мене вибачення за гавкання, стала тертись коло моїх ніг.
— Державна дума грає свою ролю. Да!. Вона будить надії, думи. В цьому її велика роль!
Собачка од мене перейшла до його й лизнула йому руку.
— Пошла!. Фу!. Де вона взялась тут?. Вже завелась азіатчина. Хто її привів?. Пошла к бісу!. У мене ні одної собачки. Я находжу, що вони ніякої користі не приносять. Од них пахне азією. Пішла ти! Треба сказать Михайлу, щоб прогнав. Да! Страйкують. А ось це - мій сад. Я вам зараз покажу, що значить культура й машина. До обіду ще далеко.
Він вийняв золотого годинника й глянув у його.
— О! Ще маємо години три. Ми обідаємо в п'ять. В нашому розпорядженню цілих дві з половиною години.
В очах мені помутилося. Розуміється, я не бачив, «що значить культура й машина», хоча ми години півтори ходили по саду й навіть лазили в оранжереї. Я вже сам був машиною, яка, не почуваючи нічого, тільки пересовувала ноги, хитала головою й щось бурмотала.
Нарешті, ми вийшли-таки з саду, і я зітхнув вільніше. З села чувсь якийсь крик і співи. Коростенко зупинився, пильно послухав і, рушаючи, сказав:
— Дядьки тепер чують себе господами положенія. «Дума, мовляв, наша! » Погано тільки, що Дума розгарячає дуже інстинкти. Не вадило б здержувать. «Дума одбере землю». А як не одбере? Що тоді?
Я стиснув плечима й промовив:
— Як же Дума може здержать, як селяни вимагають, як їм треба землі?
Він зупинився й, взявши мене за лацкан, сказав:
— Дорогий добродію! Ви — прогресивний чоловік, і я — прогресивний чоловік. Обоє ми хочемо добра, правди. Я сам поділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам. Але. Будемо говорити по щирості. Одне — лозунг, а друге — життя. Селянам треба дать лозунг «землі!», бо без цього вони не будуть боротись за політичну волю.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑