Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни.
Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… прижержав, знаєте, ходу, – примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, БУБОНІВ, ЯК МІСЬКИЙ ДЗВІН, а тут ніби води в рот набрав: і брови здвинув, і голову повісив.
– Що се, – кажу, – пане Якове, НАДУВСЬ, МОВ КУЛИК НА ВІТЕР?
– Якого там кулика ви видумали, дядьку! – пробурчав.
– Може, притомився, хлопче?
– Ні, – одрізав та й знов іде мовчки.
– Да що ж се, – кажу, – пане Якове? перше ГНАВ, НІВРОКУ ТОБІ, ЯК ВІТРІВ БАТЬКО, а тепер чого се почав приставати?
Тут якраз зійшли ми на горбок, так – невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці – село як на долоні.
– Оддишемо, – кажу.
Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця – і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!
Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.
– Годі вже, ходім! – заговорив мій Яків, ніби його підкинуло, – вже пізно. – А сам аж побілів.
– Оце мені лихо! – кажу я.
– Яке вам лихо, дядьку?
– Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив?
Він за шапку.
– Гроші єсть, – каже.
– І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш!
Ані пари з уст.
– Переночуємо вже, – кажу, – разом зо мною у старого Кохана.
– Як їх ласка, – каже.
Закипів же й я тоді.
– Да ти, – кажу, – Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, ЯК ПОПІВНА НА БЕНКЕТІ? Як ти мені зараз не висповідаєшся – я тобі не Явтух Товстодуб і в старости не клич – не піду!
От він тоді й почав.
– Що ж мені, – каже, – дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене?
– Чого ж се, братіку, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся.
– А як пані не схоче?
– А вона чому не схоче, твоя пані? нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені, – кажу, – не траплялись, не знаю таких.
– Е-е, дядечку! вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє!
– Дарма, – кажу, – що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ЛАСІ, ЯК ЦИГАН НА САЛО, братіку! їм довіку, до суду буде мало! Не журись! я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому.
– Він уже казав мені: «За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці». А як Кохан сказав, так і буде: се й мале хлоп’я знає.
– Ну, побачимо, як буде, – кажу, – недалеко вже. І хата його он біліє!
Йдемо вулицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце; да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта.
Що то за дівчина під той час стала, Боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках – ну, дівчина!. як зірочка!
Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова. «Ай, дядьку! – каже, – що се ви!»
А се, бачте, не я, а Яків. ледве каганця з рук не вибив.
– Марто, ясочко моя! – шепче.
Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались.
– Е, дочко, – каже старий, – любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! – І пропустив її в двері.
Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола, то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати.
Кохан. Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами – дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом – громада й примічає. Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваши міські? ошпарені горобці! Сей, як вийде, кажу вам, – високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме – і далі йде. Оженивсь він із Оксаною – Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!
Посиділи ми так, іще поглянули один на одного.
– Так-то воно, брате, – каже Кохан.
– Так-то, брате, – кажу й я йому.
Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою.
– Іще чарочку, свате! – просять.
– Дорога дальня, – каже Коханиха, – і холодний вітер віє; мабуть, притомились.
– Е, паніматко, кажу, ДО ЛЮБОЇ НЕБОГИ НЕМА ДАЛЕКОЇ ДОРОГИ, – та й випив другу.
Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток?
Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло.
– Хвалити Бога, – каже Яків.
Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув.
– Гроші, – каже.
Яків знов поклонивсь.
– Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!
Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає – не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.
– З Богом, – кажу, – завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.
– З Богом, – каже старий, – попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні – воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!
А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!
– А нема, нема козаків! Нема, що й казати! – стиха приказує жінка, хитаючи головою.
Мій парубок побілів, як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть, як нежива, ї ясних оченят не зведе.
– Чим же він не козак, – кажу я старим. – Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже!
Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла.
– Так як же се буде, пане-брате? – питаю.
– А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі.
– А як, враже зілля, багацько схоче?
– Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам.
– Ну, спасибі, брате! – кажу я. – Щирий ти козак, як я бачу! – Та й торкнув свого молодого: примічай ніби.
Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як зговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили.
Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я – не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов.
– Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі.
Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую – рип! «Ну й добре, що не пішов: се Яків.» Він! постояв трохи й знов шмигнув. «Е, ні, постій!» – тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею, – віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли, – ні з чим.
– Не журись, – кажу, щоб його розважити, – КОЛИСЬ І ПЕРЕД НАШИМИ ВОРІТЬМИ СОНЕЧКО ЗІЙДЕ!
Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно.
– Якове! о Якове! – кличу.
Мовчить, неначе не чує, спить.
Тоді я й собі на бік – та й справді заснув.
Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти); зняв шапку: «Боже поможи!» – та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька.
– Що се, Мартусю, – кажу, – чи не нас вийшла проводжати?
Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається, знай, до дівчини.
– Я була, – каже, – в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! – Та й стрибнула поміж верби.
Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось – сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько.
– Славний садок, Якове!
– Славний, – каже, – дядьку!
Довгенько-таки ми сиділи та журились, поки дождались. «Пані встала», – кажуть. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє. чого там нема! Може, доводилось зазирнуть у жидівську крамницю? всього багацько; зразу й не розбереш, що добре, а що, вибачайте, годиться в сміття викинути, аби людей дурити, АБИ, БАБО, РЯБО? Так і тут: по кутках блищить, по стінах сяє. Повибігали якісь панночки, куці та бистрії, як сороки; повертілись, повертілись перед очима та й круть за двері! Обідньої вже доби сама пані вкотила, як на колесах; пухла така, ніби на дріжджах зійшла; у перснях, у атласах. Прийшла просто до дзеркала, повернулась двічі, так і зашуміло по покоєві, як сухе листя; плюхнуло в крісло, аж її підкинуло; тоді зирк на нас!
– Чого вам треба? – питає.
– До вашої милості, – кажу, так і так – да низенько кланяюсь.
Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили
– А в якого ж се пана, добродійко? – питаю та знов низенько кланяюсь.
– Тобі нащо, в якого пана? – а самій мов у вусі закрутило. – Нащо тобі?
– Да що, – кажу, – у того пана – нехай йому Бог дає здоров’я – такі люди багаті!
– А ти думаєш за скільки одкупитись?
– Та ми б то думали, вельможна пані, як по наших грошах. Да що! мабуть, Бог не судив.
– За скільки ж ти думав?
– Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко!
А сам до дверей.
Яків мене хіп за рукав:
– Дядьку!
Я йому моргнув – не мішайсь!
– Слухай-бо ти, – кричить пані, – постій!
Завернула, знов питає:
– За скільки хочеш одкупитись?
А я таки не кажу.
– Що, мовляв, вашу милость клопотати нам!
Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший, кажу:
– Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.
Вона мені:
– Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти се, да ти те!
А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить.
Сторінка: 1 | 2
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑