Уранці місто загуло,
Розбуджене гудками;
Залізо, камінь, мідь і скло
Озвались голосами.
І знов живе, лютує звір
Стотисячоголовий!
Його життя — кип’ячий вир,
Жахливий і чудовий.
Воно розкидує свій шал
В палацах і халупах
І йде мов пишний карнавал
По згарищах і трупах.
В ньому і поклики грізні,
І журні антифони,
Музика, танці і пісні,
Стогнання і прокльони…
І кров, і сльози без надій,
І золото, і квіти,
І твань, і пліснява, і гній,
І чисті самоцвіти.
Життя це грає і горить
В іскристих переливах,
Всіма кольорами блищить
У перебіжних звивах.
Звір їсти хоче! хоче жить!
Мовчати він не годний,—
І він, роз’юшений, гарчить,
Реве, бо він голодний.
Двигтить від рухів навісних,
Лунає голосами
Все місто в мурах кам’яних,
Обтягнуте дротами.
1912.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑