Ой де тої правди певної шукати,
Кому своє щире серденько віддати?
Ой до кого тихо головой схилюся.
До кого серденьком міцно пригорнуся?
Кохала козака, щиро та ще й дуже.
А він підневидів, кинув та й байдуже.
Кинув козак, кинув – із якої ради?
Насміявся з мене і не дав поради.
Не судіть, сусіди, що зі мною буде,
Болить моє серце, та не знають люди.
Ой, тяжко та важко, не маю вже й мочі,
І світ той нелюбий, туманяться очі.
Розступися, земле, прийми моє тіло,
Заціп моє серце, ти й так уже стліло!
Харків, 1889.
Твір: попередній ↔ наступний
Вгору ↑